На сайті ІНСІ з 16 серпня 2006 р.

На сьогодняшній день склалася ситуація, коли значення іміджу і образу вважають різними назвами одного і того ж поняття. Чи це є результатом недостатнього рівня обізнанності у цій галузі, або на це є інші причини — сказати дуже важко, але це факт.

Спробуємо визначитися, щодо змісту цих понять. Яке з цих визначень ближче за змістом до репутації. Скоріше „імідж”, бо „образ” будується скоріше на підсвідомому рівні і навіть за допомогою пам'яті поколінь. Бо, якщо людина ніколи не була у тій чи іншій країні, це зовсім не означає, що вона не має про неї уявлення. Тепер наше завдання полягає у тому, щоб з'ясувати: з чого складаються ці уявлення, а найголовніше, чи можемо ми поставити знак рівняння між уявленнями та образами????

У перекладі з англійської „image” — це образ, картинка. З чого це виникає, тільки і тому, що у них не вистачає слів, щоб визначити поняття??? Або насправді, образ — це малюнок нашої уяви, це щось більш емоційне, ніж раціональне. Тому ми всі кинулися створювати імідж, бо на образ ми майже не можемо вплинути, він зформований задовго до нас, нашими і їхніми прадідами і прабабусями. Чи є в цьому щось лінгвістичне — в залежності від мови, якась з країн жінка, а якась — чоловічої статі. А що тоді робити з тими, які належать до середнього роду???

Ще 15 років тому ми були Союзом, а він мав чоловічий характер і амбіції, але ж і можливості майже не обмежені. А зараз ми всі дівчата, на контрасті з Ізраїлем, Кувейтом, Афганістаном. Тому треба міняти ментальність і амбіції. А наприклад, наша найближча європейська сусідка, як була, там і залишилася бабою. Хоча існує опінія, що вона тітка не дуже моральна, але ж діти в неї не голодні. А що робити нашій розгубленій дівчині, мало того, що молода, не досвідчена, а ще й діти від різних батьків. І кожна дитинка тягне в свою сторону, бо страшно переживає, що в момент розподілу її можуть обділити. І присягання матері, що ділитися ніхто не буде, навпаки — ціль інтеграція, лишаються без уваги. А от Сполучені Штати, які взагалі є середнього роду якось змогли поєднати інтереси усіх діточок, більше того, декотрі з них взагалі не згадують про свої історичні корені. І знову ділема: чи це є добре, чи погано??? А це дивлячись для чого, в залежності від цілей, що країна перед собою ставить.

Ми проповідуємо, що не має самовизначення, значить не має національної гідності, не має цінностей і норм. Але ж це не до кінця так. Не можна тепер навіть згадати, хто з емігрантів перший привіз на свою нову Батьківщину традицію смаження індички на Різдво, але ж тепер вся країна, разом з новими емігрантами її смажить і їсть. Чи можемо ми це вважати загально національною ознакою або навіть цінністю.

А що робимо ми — ми прикрашаємо ялинку. Але ж це привіз Петро I з Європи, а комуністи у 1917 році відмінили, під претекстом, що це буржуйська традиція.

Насправді, що ми можемо вважати своєю загально національною традицію, що згадується перш за все, коли вимовляють назву нашої держави? Безкрайні поля з житом, вишневі садки біля сільської хатини, чорнобриві дівчини у віночках, стрункі парубки на конях, купола Києво-Печерської Лаври, Синевірське озеро, Карпати....

То у такому випадку ми мусимо визнати, що ми є продукт селянської православної культури і всі наші цінності, наші досягнення, наші реліквії — це прояви тієї ж культури, не залежно від того чи матеріальні вони, чи духовні.

То чому в такому разі ми дивуємося, що кожний малий народ з історично зформованою міською культурою намагається вчити нас цивілізації. Не має у цьому нічого дивного, декотрі з них мають у своїх пращурах Тевтонських та Мальтийських лицарів, а ми — „бабу Параску та бабу Палашку”. І не має у цьому нічого образливого для добре освіченої людини. Бо це є корені, бо це — фундамент наших цінностей і традицій. Це наші джерела і витоки.

Тому я продувжую наполягати на тому, що імідж можна будувати, а образ — тільки гідно підтримувати, бо навіть чукчі більш толерантні до своєї культури і своїх джерел, ніж ми УКРАЇНЦІ.